Кніга: Словник староукраїської мови XIV–XV ст. У 2 т. Т. 1. А — М / Ред. кол.: Д.Г. Гринчишин, Л.Л. Гумецька (гол.), И.М. Керницький. — Київ : Наукова думка, 1977. — 630 с.

Характарыстыка: Українська мова пройшла складний багатовіковий історичний шлях розвитку. Належачи до східнослов’янської групи слов’янських мов, вона разом з російською та білоруською мовами бере свій початок від спільного предка — давньоруської мови, що у VII–VIII стст. розвинулася на грунті споріднених говорів праслов’янської мови. У XIV–XV стст. на східнослов’янській основі за відомих історичних обставин сформувалася спільна для українців і білорусів актова мова, що живилася з народних джерел. І в цей період, і пізніше вона визнавалася офіційною мовою Великого князівства Литовського, уживалася в адміністративно-юридичних документах і навіть у державному управлінні в Польщі та Молдавському князівстві. У XVI–XVII стст. в українській та білоруській писемних мовах розвиваються нові стилі й жанри, з’являються видатні твори світського і конфесійного письменства. Але в тих умовах соціального і національного гноблення українського і білоруського народів, релігійного переслідування, інтенсивної єзуїтсько-католицької та магнатсько-шляхетської експансії на українські й білоруські землі ці культурно-мовні досягнення були можливими лише завдяки патріотизмові і стійкості нижчих та середніх верств суспільства, активній культурно-освітницькій діяльності міських братств, подвигові діячів східнослов’янської культури й науки.

Українська писемно-літературна мова вперше заявляє про себе в жанрі ділової мови. Бар’єр церковнослов’янської мови був прорваний у цій ділянці під впливом життєвої необхідності довести текст юридичного документа до розуміння контрагентів. Обмеження словника хронологічними рамками XIV–XV стст. (з умовно прийнятими початковою і кінцевою датами — 1300–1500 pp.) мотивується і особливістю цього періоду в історичному розвитку української мови (початок її відокремленого, оригінального розвитку), і жанрово-стильовою однотипністю мови збережених писемних пам’яток. В основу відбору пам’яток для «Словника староукраїнської мови XIV–XV стст.» покладено мовний принцип. Таким чином розв’язано в «Словнику» складне питання розмежування староукраїнських і старобілоруських пам’яток писемності періоду XIV–XV стст. Генетична близькість обох народів, спільне перебування значної частини українських земель разом з білоруськими в межах однієї держави, Великого князівства Литовського, спільна праця українців і білорусів у тих самих урядових канцеляріях, однакові західнослов’янські впливи, спільний вклад у створення «західноруської» писемно-літературної мови зумовили мовну близькість пам’яток української і білоруської писемності того часу. Найбільш яскраві розбіжності між обома мовами на фонетичному рівні часто ховалися за традиційним етимологічним правописом, а також авторитетом великокнязівської канцелярії. У «Словнику» прийнято таку засаду: якщо пам’ятка виявляла українські мовні риси, вона вважалася належною до джерел української мови. І навпаки, коли пам’ятка характеризувалася білоруськими мовними особливостями — послідовним «аканням», — вона не включалася до джерел «Словника». Коли ж пам’ятка не виявляла ні специфічно українських, ні специфічно білоруських мовних рис, вона визначалася за територіальним принципом, за місцем написання. Питання мовної приналежності пам’яток, нейтральних за мовою і без місця написання, розв’язується у відповідності до їх змісту, до історичних даних.

Перший том «Словника староукраїської мови XIV–XV ст.» містить слова на літери від А по М включно.

Фармат: Djvu.

Памер: 11,5 MB.

Крыніца/Джерело/Источник: Ізборник.

Мова/Язык: украінская/українська/украинский.

Спампаваць кнігу/Скачать книгу.

Кніга (назва па-беларуску): Слоўнік стараўкраінскай мовы XIV–XV стст. У 2 т. Т. 1. А — М.

Характарыстыка (па-беларуску): Украінская мова прайшла складаны шматвекавы гістарычны шлях равіцця. Належачы да ўсходнеславянскай групы славянскіх моў, яна разам з рускай і беларускай мовамі бярэ пачатак ад супольнага продка — старажытнарускай мовы, якая ў VII–VIII стст. з’явілася на глебе роднасных гаворак праславянскай мовы. У XIV–XV стст. на ўсходнеславянскай аснове з прычыны вядомых гістарычных абставін сфарміравалася супольная для ўкраінцкаў і беларусаў актавая мова, якая сілкавалася з народных крыніц. І ў гэты перыяд, і пазней яна з’яўлялася афіцыйнай мовай Вялікага Княства Літоўскага, ужывалася ў адміністрацыйна-юрыдычных дакументах і нават у дзяржаўным кіраванні ў Польшчы і Малдаўскім княстве. У XVI–XVII стст. ва ўкраінскай і беларускай пісьмовых мовах развіваюцца новыя стыли и жанры, з’яўляюцца выдатныя творы свецкага і рэлігійнага пісьменства. Але ў тых умовах сацыяльнага і нацыянальнага прыгнёту ўкраінскага і беларускага народаў, рэлігійнага пераследу, інтэнсіўнай езуіцка-каталіцкай і магнацка-шляхецкай экспансіі на ўкраінскія і беларускія землі гэтыя культурна-моўныя дасягненні былі магчымымі толькі дзякуючы патрыятызму і стойкасці ніжэйшых і сярэдніх слаёў грамадства, актыўнай культурна-асветніцкай дзейнасці гарадскіх брацтваў, подзвігу дзеячоў усходнеславянскай культуры і навукі.

Украінская пісьмова-літаратурная мова ўпершыню заяўляе аб сабе ў жанры дзелавой мовы. Бар’ер царкоўнаславянскай мовы быў прарваны менавіта там пад уплывам жыццёвай неабходнасці давесці тэкст юрыдычнага дакумента да разумення контрагентаў. Абмежаванне слоўніка храналагічнымі рамкамі XIV–XV стст. (з умоўна прынятымі пачатковай і канчатковай датамі — 1300–1500 гг.) абумоўлены і асаблівасцю гэтага перыяду ў гістарычным развіцці ўкраінскай мовы (пачатак яе адасобленага, арыгінальнага развіцця), і жанрава-стылёвая аднатыпнасцю мовы захаваўшыхся пісьмовых помнікаў. У аснову адбору помнікаў для «Слоўніка стараўкраінскай мовы XIV–XV стст.» пакладзены моўны прынцып. Такіч чынам вырашана ў «Слоўніку» складанае пытанне размежавання стараўкраінскіх і старабеларускіх помнікаў пісьменнасці перыяду XIV–XV стст. Генетычная блізкасць абодвух народаў, сумеснае знаходжанне значнай часткі ўкраінскіх зямель разам з беларускімі ў межах адной дзяржавы, Вялікага Княства Літоўскага, супольная працы ўкраінцаў і беларусаў у адных і тых жа ўрадавых канцылярыях, аднолькавыя заходнаславянскія ўплывы, агульны ўнёсак у стварэнне «заходнерускай» пісьмова-літаратурнай мовы абумовілі моўную блізкасць помнікаў украінскай і беларускай пісьменнасці таго часу. Найбольш яскравыя адрозненні паміж дзвюмя мовамі на фанетычным узроўні часта хаваліся за традыцыйным этымалагічным правапісам, а таксама аўтарытэтам вялікакняжацкай канцылярыі. У «Слоўніку» прыняты такі прынцып: калі помнік выяўляе ўкраінскія моўныя рысы, ён лічыцца прыналежным да крыніц украінскай мовы. І наадварот, калі помнік характарызуецца беларускімі моўнымі адметнасцямі — паслядоўным «аканнем», — ён не ўключаецца да крыніц «Слоўніка». Калі ж помнік не выяўляе ні спецыфічна ўкраінскіх, ні спецыфічна беларускіх моўных рыс, ён вызначаецца па тэрытарыяльным прынцыпе, па месцу напісання. Пытанні моўнай прыналежнасці помнікаў, нейтральных па мове і без высветленага месца напісання, вырашаецца ў адпаведнасці з іх зместам, з гістарычнымі данымі.

Першы том «Слоўніка стараўкраінскай мовы XIV–XV стст.» утрымлівае словы на літары ад А па М уключна.

Книга (название по-русски): Словарь староукраинского языка XIV–XV вв. В 2 т. Т. 1. А — М.

Характеристика (по-русски): Украинский язык прошёл сложный многовековой исторический путь развития. Относясь к восточнославянской языковой группе, он вместе с русским и белорусским языками берёт своё начало от общего предка — древнерусского языка, который в VII–VIII вв. возник на почве родственных говоров праславянского языка. В XIV–XV вв. на восточнославянской основе в силу известных исторических причин сформировался общий для украинцев и белорусов актовый язык, который подпитывался из народных источников. И в этот период, и позже он считался официальным языком Великого княжества Литовского, использовался в административно-юридических документах и даже в государственном управлении Польши и Молдавского княжества. В XVI–XVII вв. в украинском и белорусском письменных языках развиваются новые стили и жанры, появляются отличные произведения светской и церковной письменности. Но в тех условиях социального и национального угнетения украинского и белорусского народов, религиозного преследования, интенсивной иезуитско-католической и магнатско-шляхетской экспансии на украинские и белорусские земли эти культурно-языковые достижения были возможны лишь благодаря патриотизму и стойкости низших и средних слоёв общества, активной культурно-просветительской деятельности городских братств, подвигу деятелей восточнославянской культуры и науки.

Украинский письменно-литературный язык впервые заявил о себе в жанры делового языка. Барьер церковнославянского языка был прорван именно здесь под влиянием жизненной необходимости донести текст юридического документа до понимания контрагентов. Ограничение словаря хронологическими рамками XIV–XV вв. (с условно принятыми начальной и окончательной датами — 1300–1500 гг.) обусловлен и особенностью этого периода в историческом развитии украинского языка (начало его обособленного, оригинального развития), и жанрово-стилевым единообразием языка сохранившихся письменных памятников. В основу отбора памятников для «Словаря староукраинского языка XIV–XV вв.» положен языковой принцип. Таким образом решён в «Словаре» сложный вопрос разграничения староукраинских и старобелорусских памятников письменности периода XIV–XV вв. Генетическая близость обоих народов, совместное проживание украинцев и белорусов в одном государстве, Великом княжестве Литовском, совместная работа украинцев и белорусов в одних и тех же правительственных канцеляриях, одинаковое западнославянское влияние, совместный вклад в создание «западнорусского» письменно-литературного языка обусловили языковую близость памятников украинской и белорусской письменности того времени. Наиболее яркие отличия между двумя языками на фонетическом уровне часто скрывались за традиционным этимологическим правописанием, а также авторитетом великокняжеской канцелярии. В «Словаре» принят такой принцип: если памятник характеризуется украинскими языковыми чертами, он относится к источникам украинского языка. И наоборот, если памятник характеризуется белорусскими языковыми чертами — последовательным «аканьем», — он не включается в число источников «Словаря». Если же памятник не выявляет ни специфических украинских, не специфических белорусских языковых признаков, он определяется по территориальному принципу, по месту написания. Вопросы языковой принадлежности памятников, нейтральных по языку и с неизвестным местом сознания, решаются в соответствии с их содержанием, с историческими данными.

Первый том «Словаря староукраинского языка XIV–XV вв.» содержит слова на буквы от А по М включительно.

Усе матэрыялы бібліятэкі атрыманы з агульнадаступных крыніц. Сайт Adverbum.org не ўтрымлівае файлаў кніг, а прапануе спасылкі на іх. Спасылкі на кнігі па гісторыі даюцца выключна з мэтай азнаямлення. Калі спасылка не працуе, калі ласка, паведаміце аб гэтым у каментарах або праз форму сувязі.